Підводний човен

Атомний підводний човен SSN-722 «Key West» на перископній глибині під час навчань RIMPAC-2004
Підводний човен ВМС США типу «Вірджинія» у підводному положенні запускає торпеду. 3D графіка

Підво́дний чо́вен (абр.: ПЧ; також субмарина від англ. submarine) — різновид кораблів, найчастіше військових, які здатні занурюватись під воду і тривалий час перебувати у підводному положенні[1][2]. Нині підводні човни є на озброєнні військово-морських сил сорока країн, зокрема шість країн мають атомні підводні човни.

Зазвичай підводні човни мають краплеподібну або сигароподібну форми, металеву, часто з гумовим покриттям, зовнішню обшивку — легкий корпус, призначений для отримання оптимальних гідродинамічних властивостей корабля. Під легким корпусом знаходиться міцний корпус — основний корпус човна, виготовлений зі спеціальних сплавів, здатний витримати тиск води на глибинах занурення. Для надання судну змінної плавучості (здатності занурюватись під воду, триматися на певній глибині та спливати на поверхню) використовується система баластних цистерн, які заповнюються водою або продуваються стисненим повітрям. Керування човном у підводному положенні здійснюється також за допомогою стерн глибини. Рушіями підводних човнів є атомні, дизель-електричні (поєднання дизеля для надводного плавання і електродвигуна для підводного), анаеробні (повітрянонезалежні) енергетичні установки[1].

Історія будівництва і бойового застосування

Олександр Македонський спускається під воду. Східна картина XVI століття

Перші прототипи

Ідея створення апарата, що опускається під воду, сягає своїм корінням античності. Існують припущення, що в IV столітті до н. е. Олександр Македонський для спуску під воду використовував щось схоже на водолазний дзвін, про що збереглися свідчення на картинах пізнішого часу. Середньовічний єврейський філософ Авраам ібн Езра (1089–1164) інтерпретує Ноїв ковчег як судно, яке залишалося під водою протягом 40 днів, після чого спливло на поверхню — тобто по суті підводний човен[3].

Ескіз підводного судна Гідо да Віджевано (1280–1349 рр.)

Середньовічні мислителі також активно намагались створити підводний транспортний засіб, основою якого міг бути перевернутий догори дном човен. Першим реально робочим підводним судном стала підводна галера голландського механіка та фізика Корнеліуса Ван Дреббеля (1572–1633), побудована для короля Англії Якова І.

Цікавим був проект підводного судна американського винахідника Роберта Фултона (1765–1815). Його роботи не викликали інтересу в Америці, тому 1797 року Фултон переїхав у Францію, де 1800 року побудував вдалу модель підводного човна і представив її Наполеону Бонапарту. Навесні 1801 року в ході випробувань у порту Гавра човен перебував на глибині 7,6 метрів майже 20 хвилин. У серпні того ж року другий човен Фултона «Наутілус», побудований з листової міді із залізними кріпленнями, за годину пройшов по Сені у підводному положенні 1/2 милі[4].

Перший підводний човен ВМС США USS Alligator, 1862 рік

Кілька прототипів підводних човнів використовувались протиборчими сторонами під час Громадянської війни у США. У 1861 році ВМС США уклали контракт на будівництво підводного човна з інженером Брутом де Вільруа, збудований човен «Алігатор» став першим підводним човном ВМС США. Першим у світі «підводним човном», який здійснив успішну атаку ворожого корабля, стала субмарина Конфедератів «Давід», частіше відома як CSS H. L. Hunley (укр. Х. Л. Ханлі), названа так за іменем її творця — Хораса Лоусона Ханлі. 17 лютого 1864 року лейтенант Діксон з вісьмома членами екіпажу підірвав адміральське судно флоту Півночі «Г'юстонік» (англ. «Housatonic»), яке блокувало Чарльстон, але і підводний човен з усім екіпажем загинув. Цей випадок — єдиний в історії військово-морських воєн у XIX столітті.

ПЧ типу «Нарвал» ВМС Франції. 1900 рік

Човен Ханлі був паровозним котлом, носова і кормова частини якого були загострені. Занурення здійснювалось заповненням двох баластних цистерн на носі та кормі, а для спливання вони продувались ручними помпами. На ходу човен занурювався дією бічних стерн. Для термінового спливання скидався залізний баласт, закріплений на дні човна. Запасу повітря вистачало на дві години перебування під водою. Зусилля на гребний ґвинт передавалося за допомогою колінчастого валу від мускульної сили матросів. Таким чином човен міг рухатись на тихій воді 4-ривузловим ходом. Озброєння складалось з «тичинної міни» — заряду вибухівки, закріпленого на довгій сталевій жердині на носі човна, який потрібно було завести під корпус судна противника.

Підводний човен Хораса Лоусона Ханлі. Ескіз Р. Скаретта. 1902 рік

Наприкінці XIX століття з'явились підводні човни з електричною силовою установкою, а потім з бензиновим або дизельним двигуном для надводного плавання і з електричним для підводного. До дизельного двигуна почали підключати електрогенератор, який виробляв електричний струм для підзарядки акумуляторних батарей. Застосування з підводних човнів торпед і морських мін перетворювало їх на грізну зброю.

У травні 1899 року на міжнародній конференції в Гаазі була здійснена перша і безрезультатна спроба обмежити створення й використання підводної зброї. У результаті на початку XX століття підводні човни почали вводитись до складу військово-морських сил більшості провідних країн світу.

Епоха торпедних дизель-електричних човнів

Якщо у XIX столітті в кораблебудівних програмах провідних морських держав підводним човнам не приділялось достатньої уваги, то з початку XX століття в багатьох країнах розгорнулось їхнє серійне будівництво. Однак у період до Першої світової війни перевага віддавалась будівництву лінійних кораблів, які вважались основним класом бойових кораблів. Але вже на початку Першої світової війни один німецький підводний човен U-9 потопив три британські броненосні крейсери «Абукір» (англ. Aboukir), «Хог» (англ. Hogue) і «Крессі» (англ. Cressy)[5]. За перші два місяці війни п'ять підводних човнів (три німецькі і два британські) потопили вісім крейсерів. Після цього підводні човни стали вважатись серйозною бойовою силою.

Підводний човен U-9. Фото до 1914 року.

За час війни 600 підводних човнів держав що воювали потопили 55 великих бойових кораблів (лінкорів і крейсерів), 105 есмінців, 33 субмарини. Найбільш ефективно човни діяли на торгових комунікаціях: якщо надводні кораблі потопили лише 217 транспортів, то субмарини — близько 6000. Загальна вантажопідйомність потоплених підводними човнами торгових суден склала близько 19 млн. реєстрових тонн. Для нейтралізації тільки німецьких підводних човнів союзники змушені були залучити 5 тисяч кораблів, 2 тисячі літаків і близько 200 аеростатів. Проти них тільки в Північному морі було виставлено близько 140 тисяч мін[6]. Унаслідок дій німецьких підводних човнів на морських комунікаціях Британія опинилась на межі поразки у війні. Прагнучи блокувати Британію організацією жорсткої підводної війни, німці потопили океанський лайнер «Лузітанія», серед загиблих пасажирів якого були громадяни США. Цей інцидент украй негативно вплинув на відносини між США і Німеччиною та наблизив США до вступу у війну.

За час Першої світової війни підводні човни значно вдосконалились, стрімко збільшилась їхня кількість. Це і поява морської авіації кардинально змінили характер боротьби на океанських театрах військових дій. Завершився період лінійних флотів, настав час флотів різнорідних сил[6]. У міжвоєнний період розвиток підводного кораблебудування йшов переважно в напрямку досягнення максимальної швидкості надводного ходу, високої автономності та збільшення потужності артилерійського озброєння. Найбільших успіхів у цьому досягли німці, які на базі найвдаліших проектів Першої світової війни здійснювали свої провідні розробки в підставних організаціях, зареєстрованих у нейтральних країнах. Удосконалювалась зброя підводних човнів — з'явились торпеди з безконтактними детонаторами, торпеди з можливістю маневрування і повороту на певні кути, в Японії успішно розроблялись кисневі торпеди. Одночасно вдосконалювались методи підводного виявлення — у Великій Британії розпочалось серійне будівництво гідролокаторів, які, з одного боку, стали загрозою для підводних човнів, а з іншого — «очима» ПЧ в підводному положенні.

Підводний човен «Уаху» (SS-238) ВМС США торпедує японський транспорт «Нітсу Мару». 23 березня 1943 року.

На початок Другої світової війни у складі німецького флоту нараховувалось 57 підводних човнів, флоту США — 99, Великої Британії — 69, Франції — 77, Італії — 115, Японії — 63, СРСР — 211. За час війни у світі було побудовано понад 1850 субмарин, з яких Великою Британією — 165, США — 203, Італією — 41, Японією — 129, СРСР — 54, а Німеччиною — 1131[6]. Під час війни в Німеччині будувались підводні човни усіх підкласів, переважно середні — серії VIIC і великі — серії IXC. Човни серії VIIC мали дальність плавання до 6100 миль, були озброєні п'ятьма торпедними апаратами, 88-мм гарматою і двома зенітними автоматами. Човни серії IXC — дальність плавання понад 11 тисяч миль, 6 торпедних апаратів, 105-мм гармата і зенітні автомати.

За час цієї війни підводні човни цілком виправдали своє призначення: ними було потоплено близько 4330 транспортних суден, у той час як надводними кораблями — тільки 336. Підводними човнами було знищено 395 бойових кораблів, зокрема 3 лінкори, 17 авіаносців, 122 есмінці, 75 підводних човнів та 146 кораблів інших класів. Загинули 1123 підводні човни[6].

При цьому технічно підводні човни цього періоду залишались у своїй більшості дуже недосконалими і були по суті «пірнаючими» — могли занурюватись на глибину до 100–150 метрів і перебувати під водою порівняно невеликий час, що вимірювався годинами і залежав від заряду батарей і запасу кисню. Основний же час підводний човен проводив у надводному положенні, часто й атаки здійснювались з надводного положення, особливо це було характерно для німецьких підводників до 1941 року при атаках на конвої в нічний час.

Використання союзниками радіолокації для пошуку підводних човнів різко збільшило втрати німецького підводного флоту. Виникла необхідність забезпечити дії човнів у поході і на бойовому курсі в підводному положенні. Однак тривалість ходу на електромоторі обмежувалась необхідністю частого спливання для підзарядки акумуляторних батарей. А дизель не міг працювати у підводному положенні через обмежений запас повітря в корпусі човна, необхідного, найперше, для продувки баластних цистерн та забезпечення життєдіяльності екіпажу. Крім того, в підводному положенні швидкість ходу 5-6 вузлів могла триматись не довше 45 хвилин. При швидкості конвоїв, яка могла досягати 10 вузлів, це вкрай обмежувало можливість маневру човна для успішної підводної атаки.

Німецький підводний човен U-243 типу VII в надводному положенні ухиляється від повітряної атаки. 1944 рік.

Здавалось можливим вирішити цю проблему використанням створеного 1937 року двигуна інженера Вальтера, який працював на пероксиді водню і не потребував кисню для горіння горючої суміші. Таким двигуном передбачалось забезпечити новий човен з обтічним корпусом. Очікувалось, що він зробить революцію, оскільки забезпечить швидкість ходу під водою до 25 вузлів.

Однак з'ясувалось, що в необхідні терміни човен Вальтера створити неможливо. Було вирішено на базі цього човна створити човен з подвоєною кількістю акумуляторних батарей тоннажем 1600 тонн, в якому для забезпечення роботи дизеля у підводному положенні використовувати шноркель — систему шлангів для засмоктування повітря і виведення відпрацьованих газів. У результаті був створений човен зі швидкістю підводного ходу 18 вузлів протягом 1,5 години; 12-14 вузлів протягом 10 годин і 5 вузлів протягом 60 годин. При цьому в підводному положенні човен був здатен відірватися від переслідування.

Найбільших бойових успіхів досягли німецькі підводні човни в ході битви за Атлантику, особливо після того, як Крігсмаріне очолив Карл Деніц. Він розробив стратегію «вовчих зграй», вперше скоординувавши бойові дії кількох десятків човнів в морі. Найефективнішим і наймасовішим підводним човном Німеччини був підводний човен типу VII. Наприкінці Другої світової війни німецькі конструктори впритул підійшли до вирішення проблеми оснащення підводних човнів балістичними ракетами.

Тенденції, які виникли в будівництві підводних човнів у другій половині війни (покращення підводних маневрених характеристик, збільшення швидкості підводного ходу, глибини занурення, підводної дальності плавання, зниження шумності, скорочення часу термінового занурення, застосування пристроїв підзарядки акумуляторів без повного спливання на ходу) зберігалось до кінця 1950-х років. Зі вдосконаленням конструкції підводного човна і їхніх тактико-технічних характеристик розширювались не тільки їхні бойові можливості, а й спектр їхнього застосування.

Період ракетно-ядерних флотів

У середині 1950-х років у ВМФ СРСР підводні човни класифікувались як: великі (океанські), середні (морські) і малі (прибережного плавання). В кожному класі човни ділились на підкласи: з торпедним озброєнням для дій проти транспортів і бойових кораблів; з ракетним озброєнням для дій проти транспортів і бойових кораблів; мінні загороджувачі; з ракетним озброєнням для дій проти берегових об'єктів; спеціального призначення (транспортні, протичовнові, радіолокаційного дозору). Окремий клас становили надмалі підводні човни[7].

SS-571 «Наутілус» — перший атомний підводний човен. Фото 1955 року.

З 1945 року у США проектувався перший атомний підводний човен, а 1948 року був розроблений проект атомної енергетичної установки до нього. Перший у світі атомний підводний човен «Наутілус» (англ. SSN-571 Nautilus) був закладений 14 червня 1952 року, спущений на воду 21 січня 1954 року. Урочисто, але суто формально був уведений до складу флоту у вересні того ж року, бо перший запуск його реактора відбувся лише через три місяці, а відчалювання ще пізніше. Й уся його служба це були насправді тільки ходові випробування. Що і не дивно як для першого атомного підводного човна.

12 серпня 1957 року був спущений на воду і в березні 1959 року увійшов до бойового складу Північного флоту ВМФ СРСР перший радянський атомний підводний човен К-3 проекту 627. У зв'язку з переходом до атомного підводного флоту основні характеристики підводних човнів зросли на кілька порядків[7].

Перегони ракетно-ядерних озброєнь періоду холодної війни призвела до появи у 1960-их роках нового класу носіїв ядерних балістичних ракет — підводних човнів з балістичними ракетами (ПЧАРБ). З появою на озброєнні ПЧАРБ флоти стали видом збройних сил, здатним здійснювати безпосередній вплив на перебіг ядерної війни.

Першим у світі проектом ПЧАРБ стала серія з п'яти американських атомних підводних човнів з балістичними ракетами типу «Джордж Вашингтон» (англ. George Washington class), які увійшли до складу ВМС США у 19591961 роках. Вони мали на озброєнні 16 шахтних пускових установок БРПЧ «Поларіс А1». Радянський Союз зміг протиставити їм лише підводні човни проекту 658 (за класифікацією НАТО — Hotel class) з трьома балістичними ракетами Р-13 ( Р-21 у проекті 658М).

РПКСП К-18 «Карелія» проекту 667БДРМ. За рубкою — добре помітний ракетний відсік. Фото 1994 року.

Згодом на озброєння ВМС США надійшли ПЧАРБ другого і третього поколінь типів «Лафайет» (англ. Lafayette), «Джеймс Медісон» (англ. James Madison) та «Бенджамін Франклін» (англ. Benjamin Franklin) і врешті-решт у 1970-их — типу «Огайо». На противагу їм у СРСР почали будувати підводні човни з шахтними пусковими установками проекту 667 (667А, 667Б, 667БД, 667БДР, 667БДРМ), які отримали у ВМФ СРСР назву «Ракетні підводні крейсери стратегічного призначення» (РПКСП). У другій половині 1970-их років США і СРСР вийшли на стратегічний паритет морської складової сил ядерного стримування[7].

Паралельно з розвитком атомних підводних човнів, а останнім часом навіть активніше, відбувається еволюція неатомних підводних човнів. НАПЧ характеризуються значно нижчою собівартістю як порівняти з ПЧА, що дозволяє будувати їх менш багатим країнам. Крім того, НАПЧ переважають атомні човни за таким важливим критерієм як акустична потаємність. Створення неатомних підводних човнів з повітрянонезалежними енергетичними установками надає значні переваги. Вважається, що саме такий тип підводних човнів стане основою підводних сил неядерних держав у недалекому майбутньому[8].

інші мови
Afrikaans: Duikboot
Alemannisch: U-Boot
aragonés: Submarín
Ænglisc: Undersǣbāt
العربية: غواصة
asturianu: Somarín
azərbaycanca: Sualtı qayıq
башҡортса: Һыу аҫты кәмәһе
беларуская: Падводная лодка
беларуская (тарашкевіца)‎: Падводная лодка
български: Подводница
Bahasa Banjar: Kapal salam
brezhoneg: Lestr-spluj
bosanski: Podmornica
català: Submarí
čeština: Ponorka
Чӑвашла: Шывай кимми
Cymraeg: Llong danfor
Deutsch: U-Boot
Ελληνικά: Υποβρύχιο
English: Submarine
Esperanto: Submarŝipo
español: Submarino
eesti: Allveelaev
euskara: Itsaspeko
فارسی: زیردریایی
français: Sous-marin
Gaeilge: Fomhuireán
贛語: 潛水艇
Gàidhlig: Bàta-tumaidh
galego: Submarino
Avañe'ẽ: Yga yguypegua
ગુજરાતી: સબમરીન
עברית: צוללת
हिन्दी: पनडुब्बी
hrvatski: Podmornica
Հայերեն: Սուզանավ
interlingua: Submarino
Bahasa Indonesia: Kapal selam
Ilokano: Submarino
íslenska: Kafbátur
italiano: Sottomarino
日本語: 潜水艦
Patois: Sobmariin
Basa Jawa: Kapal silem
한국어: 잠수함
Lëtzebuergesch: U-Boot
latviešu: Zemūdene
македонски: Подморница
मराठी: पाणबुडी
Bahasa Melayu: Kapal selam
မြန်မာဘာသာ: ရေငုပ်သင်္ဘော
Nederlands: Onderzeeboot
norsk nynorsk: Undervassbåt
Nouormand: Souos-mathîn
occitan: Sosmarin
ਪੰਜਾਬੀ: ਪਣਡੁੱਬੀ
پنجابی: پنڈوبی
português: Submarino
română: Submarin
Scots: Submarine
سنڌي: آبدوز
srpskohrvatski / српскохрватски: Podmornica
Simple English: Submarine
slovenčina: Ponorka
slovenščina: Podmornica
Soomaaliga: Gujis
српски / srpski: Подморница
Basa Sunda: Kapal Selam
svenska: Ubåt
Kiswahili: Nyambizi
Tagalog: Submarino
Türkçe: Denizaltı
татарча/tatarça: Су асты кәмәсе
ئۇيغۇرچە / Uyghurche: سۇ ئاستى كېمىسى
اردو: آبدوز
oʻzbekcha/ўзбекча: Suv osti kemasi
vèneto: Sotomarín
Tiếng Việt: Tàu ngầm
Winaray: Submarino
吴语: 潜艇
ייִדיש: סובמארין
中文: 潛艇
Bân-lâm-gú: Chǹg-chúi-théng
粵語: 潛水艇