Віктор Гюго

Віктор-Марі Гюго
фр. Victor-Marie Hugo
Віктор Гюго

Віктор Гюго
При народженні Victor Marie Hugo
Народження 26 лютого 1802(1802-02-26)
  Безансон, Франція
Смерть 22 травня 1885(1885-05-22) (83 роки)
  Париж, Франція
Поховання
Національність француз
Громадянство Франція  Франція
Alma mater Паризький університет і  ліцей Людовика Великого
Мова творів французька
Рід діяльності прозаїк
Жанр драматургія
Magnum opus: Собор Паризької Богоматері; Знедолені
Рід Hugo family [d]
Батько Joseph Léopold Sigisbert Hugo [d]
Матір Sophie Trébuchet [d]
Дружина Adèle Foucher [d]
Діти Adèle Hugo [d], Charles Hugo [d] [3], François-Victor Hugo [d] [3] і  Léopoldine Hugo [d]
Нагороди та премії
Автограф: Автограф

CMNS:  Віктор-Марі Гюго на Вікісховищі
Q:  Віктор-Марі Гюго у Вікіцитатах
S:  Віктор-Марі Гюго у  Вікіджерелах

Вікто́р-Марі Гюго ( фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; 26 лютого 1802, м. Безансон, Франція  — 22 травня 1885, Париж) — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії ( 1841).

Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.

Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.

У період, що передував революції 1848, Гюго майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848-го брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.

30 червня в світі відзначають День Віктора Гюго, саме у цей день в 1862 році був опублікований останній розділ епічного роману «Знедолені» (Les Misérables) [5].

Біографія

Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюго (1773—1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772—1821). Молодший син у сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюго (1798—1853) і Євгена Гюго (1800—1837). Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816-го, у віці 14 років, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».

Гюго в молодості

1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».

Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).

1827 року Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.

Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).

Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі. Як і в драмах цього періоду, персонажі роману змальовані за допомогою романтичної символізації: це виняткові характери в надзвичайних обставинах; емоційні зв'язки виникають між ними миттєво, а їхня загибель обумовлена фатумом, який служить способом пізнання дійсності, бо в ньому відбивається протиприродність «старого ладу», ворожого людській особистості. У цей же період досягає повної зрілості й поетичний дар Гюго.

Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені і тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго здобувають, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.

1842 року письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), в якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдіна та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив в сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.

Вигнання та тріумф

Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників.

Гюго під час перебування на Джерсі

1856 року вийшла збірка «Споглядання» — лірична поезія Гюго, а 1859 було видано перші два томи «Легенди століть», які затвердили його славу великого епічного поета. У 1860—1861 Віктор знову звернувся до роману «Негаразди», значно переробивши його і розширивши. Книга була надрукована 1862 року під назвою «Знедолені». Популярність здобули такі персонажі як благородний каторжник Жан Вальжан, засуджений за крадіжку буханця хліба, що перетворився на звіра і відродився до нового життя завдяки милосердю доброго єпископа; інспектор Жавер, який переслідує колишнього злочинця і втілює собою бездушне правосуддя; жадібний шинкар Тенардье і його дружина, катують сирітку Козетту; закоханий в Козетту юний ентузіаст-республіканець Маріус; паризький шибеник Гаврош, героїчно загинув на барикадах.

У період свого перебування на Гернсі Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869). Перший з них відображає перебування Гюго на Нормандських островах: головний герой книги, наділений найкращими рисами національного характеру, проявляє надзвичайну стійкість і наполегливість у боротьбі з океанської стихією. У другому романі Гюго звернувся до історії Англії в епоху царювання королеви Анни. В основі сюжету лежить історія лорда, в ранньому дитинстві проданого торговцям людьми, які перетворили його обличчя на вічну маску сміху. Він їздить по країні як мандрівний актор разом із притулком його старим і сліпий красунею, а коли йому повертають титул, виступає в палаті лордів з промовою на захист знедолених під знущальний регіт аристократів. Покинувши чужий йому світ, він вирішив повернутися до колишнього мандрівного життя, але смерть коханої наводить його у відчай, і він кинувся в море.

Гюго 1883 року

Після краху режиму Наполеона III 1870 року, на самому початку Франко-прусської війни, Віктор Гюго повернувся до Парижа в супроводі вірної Жульєтт. Протягом багатьох років він втілював опозицію імперії і перетворився на живий символ республіки. Нагородою йому стала оглушливо урочиста зустріч. Маючи можливість залишити столицю перед наступом ворожих військ, він волів залишитися в обложеному місті.

Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюго незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативного більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грозний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року.

1874 року Гюго, абсолютно байдужий до нових віянь в прозі, знову звернувся до історичного роману, написавши «Дев'яносто третій рік». Незважаючи на безліч точних відомостей про революційної Франції, в романі знову переважає романтична символізація: один з героїв втілює нещадність до контрреволюціонерів, а другий — милосердя, яке вище всіх цивільних чвар; революцію ж письменник іменує «очисним горнилом», де паростки нової цивілізації пробиваються крізь хаос і морок.

У віці 75 років Віктор Гюго видав не тільки другу частину «Легенди століть», але і збірник «Мистецтво бути дідом», на створення якого його надихнули онуки Жорж і Анна. Заключна частина «Легенди століть» вийшла 1883 року. У тому ж році Жульєтта Друе померла від раку, і ця втрата підкосила сили Гюго.

Після смерті Віктор Гюго удостоївся державних похоронів, і його останки були поміщені в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.

Останнє бажання

Як останню волю Гюго залишив п'ять речень, які він попросив опублікувати:

Я залишаю 50 000 франків для бідних.
Оригінальний текст (фр.)

Je donne cinquante mille francs aux pauvres.

Я хочу бути похованим у їхньому катафалку.
Оригінальний текст (фр.)

Je veux être enterré dans leur corbillard.

Я відмовляюсь від промов усіх церков [на похоронах].
Оригінальний текст (фр.)

Je refuse l'oraison de toutes les Eglises.

Прошу молитися за всі душі.
Оригінальний текст (фр.)

Je demande une prière à toutes les âmes.

Я вірю в Бога.
Оригінальний текст (фр.)

Je crois en Dieu.

інші мови
Afrikaans: Victor Hugo
Alemannisch: Victor Hugo
aragonés: Victor Hugo
العربية: فكتور هوغو
asturianu: Victor Hugo
Aymar aru: Victor Hugo
azərbaycanca: Viktor Hüqo
تۆرکجه: ویکتور هوقو
башҡортса: Виктор Гюго
Boarisch: Victor Hugo
žemaitėška: Victor Hugo
беларуская: Віктор Гюго
беларуская (тарашкевіца)‎: Віктор Юго
български: Виктор Юго
Bislama: Victor Hugo
brezhoneg: Victor Hugo
bosanski: Victor Hugo
буряад: Виктор Гюго
català: Victor Hugo
Mìng-dĕ̤ng-ngṳ̄: Victor Hugo
нохчийн: Гюго, Виктор
čeština: Victor Hugo
Чӑвашла: Виктор Гюго
Cymraeg: Victor Hugo
Deutsch: Victor Hugo
Zazaki: Victor Hugo
Ελληνικά: Βίκτωρ Ουγκώ
English: Victor Hugo
Esperanto: Victor Hugo
español: Victor Hugo
euskara: Victor Hugo
estremeñu: Victor Hugo
føroyskt: Victor Hugo
français: Victor Hugo
Gaeilge: Victor Hugo
贛語: 雨果
Gàidhlig: Victor Hugo
galego: Victor Hugo
Avañe'ẽ: Victor Hugo
客家語/Hak-kâ-ngî: Victor Hugo
Fiji Hindi: Victor Hugo
hrvatski: Victor Hugo
Kreyòl ayisyen: Victor Hugo
magyar: Victor Hugo
interlingua: Victor Hugo
Bahasa Indonesia: Victor Hugo
Interlingue: Victor Hugo
Ilokano: Victor Hugo
íslenska: Victor Hugo
italiano: Victor Hugo
la .lojban.: viktor.ugos
ქართული: ვიქტორ ჰიუგო
Qaraqalpaqsha: Victor Hugo
Taqbaylit: Victor Hugo
Адыгэбзэ: Виктор Гюго
Kabɩyɛ: Victor Hugo
қазақша: Виктор Гюго
한국어: 빅토르 위고
Kurdî: Victor Hugo
Latina: Victor Hugo
Lëtzebuergesch: Victor Hugo
Limburgs: Victor Hugo
لۊری شومالی: ڤیکتور ھوگو
lietuvių: Victor Hugo
latviešu: Viktors Igo
Malagasy: Victor Hugo
олык марий: Виктор Гюго
Baso Minangkabau: Victor Hugo
македонски: Виктор Иго
монгол: Виктор Гюго
Bahasa Melayu: Victor Hugo
Mirandés: Victor Hugo
မြန်မာဘာသာ: ဗစ်တာဟူးဂိုး
مازِرونی: ویکتور هوگو
Nāhuatl: Victor Hugo
Nederlands: Victor Hugo
norsk nynorsk: Victor Hugo
Nouormand: Victor Hugo
occitan: Victor Hugo
Livvinkarjala: Victor Hugo
ਪੰਜਾਬੀ: ਵਿਕਤੋਰ ਊਗੋ
Kapampangan: Victor Hugo
Picard: Victor Hugo
polski: Victor Hugo
Piemontèis: Victor Hugo
پنجابی: وکٹر ہیوگو
português: Victor Hugo
Runa Simi: Victor Hugo
română: Victor Hugo
armãneashti: Victor Hugo
русский: Гюго, Виктор
русиньскый: Віктор Гюґо
संस्कृतम्: विक्टर ह्यूगो
саха тыла: Гюго Виктор
sicilianu: Victor Hugo
srpskohrvatski / српскохрватски: Victor Hugo
Simple English: Victor Hugo
slovenčina: Victor Hugo
slovenščina: Victor Hugo
српски / srpski: Виктор Иго
Seeltersk: Victor Hugo
svenska: Victor Hugo
Kiswahili: Victor Hugo
ślůnski: Victor Hugo
Türkmençe: Wiktor Gýugo
Tagalog: Victor Hugo
Türkçe: Victor Hugo
татарча/tatarça: Виктор Гюго
oʻzbekcha/ўзбекча: Victor Hugo
vèneto: Victor Hugo
vepsän kel’: Gügo Viktor
Tiếng Việt: Victor Hugo
Volapük: Victor Hugo
Winaray: Victor Hugo
მარგალური: ვიქტორ ჰიუგო
Yorùbá: Victor Hugo
Bân-lâm-gú: Victor Hugo
粵語: 雨果